Напевне, кожен впізнав цю цитату з твору Василя Стефаника «Новина» - ми його знаємо ще зі школи. Трагедія Гриця Летючого ще надовго закарбувалася у пам'яті. Але здебільшого ми сприймали її як плід творчості автора, проте новела Стефаника написана на основі реальних подій, що додає їй лише більшого трагізму. У листі до Ольги Кобилянської той писав:

Так, маленька психологічна новела викрила явище дітовбивства. Через голод. А як наслідок і моральну деградацію злиденних селян. Вона стала одним із знакових символів трагедії людства взагалі. Проте, і сьогодні такі або подібні соціально-психологічні умови примушують людей скоювати злочини. І головне — винних у таких ситуаціях апріорі просто не може бути…

«Ця вистава якусь інформацію в мені пробуджувала, тому що я до неї завжди готувався заздалегідь. Були такі дні, коли я не хотів їсти перед виставою. Доки грав у спектаклі, дуже схуд, хоча спеціально дієти не дотримувався. Само сталося, що з кожним днем підготовки до ролі їв усе менше. Просто організм не хотів. Я думаю, що ця трагедія, яка відбулась в нас на землі на рівні ДНК сидить і те, що моя бабуся переповідала про ті страшні часи, я пам'ятаю , що мені здавалося, що це як казка. Страшна казка, бо розум як реальність це не сприймає. Можливо, це містична річ, але співпадінь не буває в житті. Мені Олександр Білозуб сказав думати над назвою. І ми думали, репетирували одного разу ми йдемо разом, я дивлюся на нього і кажу: «Саша, знаєте як виставу можна назвати?» і він каже: «Так, знаю, «Голодний гріх» » Мене просто в холод кинуло. Я не знаю як це пояснити, в мене такий шок був: «Я тільки хотів вам сказати про це».
У залі плакали й жінки, і чоловіки. Але жоден не вийшов до кінця вистави. Це була політика, спрямована на те, щоб перетворити людину на тварину. Щоб не просто повмирали люди, а щоб здохли, як тварюки. Це зробити дуже просто - не давайте людині їсти.

Персонажі новел живуть, страждають, радіють, моляться з думкою про смерть, яка не обтяжує, а, навпаки, пояснює, заспокоює чи мотивує. Цій ідеї смерті, яка розділяє людське буття на два світи, а людські вчинки та думки – на гріховні (низькі) та спрямовані до Бога (високі), підпорядковано просту, але образну й функціональну сценографію Олександра Друганова. Так, коридор-яма з правого боку сцени є простором землі, простором мертвих: тут намагається згадати мамині співанки син (Ренат Сєттаров), який відвідує її могилу («Вечірня година»).

Тут самотній батько (Василь Баша), обробляючи землю, не може змиритися із втратою двох синів на війні («Сини»):

Це заниження на сцені збалансовує з іншого боку вертикальний простір піднятих догори палиць, мов піднесених догори рук, зведених до неба очей у молитві, у розмові з Богом. Саме в цьому просторі, заплутавшись між палиць, чоловік (Олександр Форманчук) говорить з Богом, хоча і в межовому стані, але готовий відповідати за свій гріх («Межа»). Сцена похила, трохи піднята в глибину. На її площину зручно проектувати назви новел, що структурує виставу. Але разом з тим це й «життєвий» простір персонажів, де вони бояться, помиляються, страждають, доживають… Коли немає постійної рівноваги, непросто – і персонажам у житті, і акторам на сцені. Потрібно максимум зусиль, максимум концентрації. [/]

Вистава «Білі мотилі, плетені ланцюги» не має конкретного сюжету. Вона складається з галереї жіночих образів, поданих у різних іпостасіях, що разом відтворюють життя Людини, яка проходить усі випробування долі. У важку хвилину Вона намагається згадати мамину пісню, повернутися до втраченого дитинства, до своїх джерел. Але повертається лише до могил, над якими вітер навесні розносить білий вишневий цвіт. Це театральна рефлексія на тему любові і страждання, гріха і покути, зневіри і надії, з ритмом і ритуальними піснями Карпатського регіону.

«Я пішов від мами у біленькій сорочці».
Сорочка ця висить на сцені.
Актриса підходить до маминої сорочки і ніби розпинає себе на ній. Розіп'яте дитинство. Білі мотилі відлетіли, налетіли, обсіли чорні.
- Ма, а мотиль зараз срібний стане.
- Який мотиль?
- Аді, отой, чорний. На камінчику.
- Ти чого на чорного мотиля дивишся? Не дивися, бо вмреш.
- А я…я його йму – та не вмру!
- То лови собі…
…
- А ймивс мотиля?
- Утік у бабин город.
- Ніколи не лови чорного мотиля, бо вмреш. Білого собі йми…

Кожна новела розписана як по нотах - пластично, музично, дієво.
Ось мама кличе синочка, аби розчесати йому чисте волосся, гарно вбрати й пустити красенем надвір («Мамин синок»). Вона його вмовляє, аби зайшов. Обіцяє яблука і булки. Обіцяє чисту сорочку і що візьме завтра до церкви з собою. Каже, що він там над всім красенями буде…
Стара баба замерзає в хаті («Святий вечір»). Син перевдягає її в чисту сорочку, але мусить іти – панська служба. У Святвечір, коли весь світ колядує і веселиться, вона зі своєю грушечкою, що за вікном. Відколядувала, напилася.
Актриса промовляє цей страшний монолог, сидячи на дитячому конику. Розгойдує його чимраз дужче, б'ється колінами об сцену. Скаженіє від того, що Бог смерті не дає. Дужче, дужче...

«Стефаник не характери пише: це згустки екзистенції. Якщо є побут, якщо є психологія, то вона згущена до символу. Тому завжди відчувалася неадекватність сценічної передачі Стефаника його текстам. Якщо грати соціально-побутово чи соціально-психологічно, то ми все одно не зможемо досягти трагізму Стефаника. У нормальному житті такого не відбувається. Це може відбуватися тільки у тому згустку екзистенції. І якщо його грати психологічно, то можна збожеволіти. Ми спробували зовсім інакше підійти до цих згустків емоційних – через асоціації, через метафори, через ритм».
(І. Волицька. З розмови з глядачами після вистави)